Запахами минулого віє в сховищі фондів Українського національного музею в Чикаґо. Мою увагу привернув портрет сивого старенького чоловіка. Якусь особливу силу випромінювали його очі. Хто такий Андрій-Агапій Гончаренко? — запитувала в себе, прочитавши підпис під портретом, який 1956 року музей прийняв до своїх фондів. Відкриваємо для вас імена людей, історія життя яких повинна би стати основою головної книжки української еміґрації.
Життя Андрія-Агапія Гончаренка — це приклад відданості та любові до української землі. Він, народжений в Україні, ніколи не зрікався свого українства й, проживши більшу частину свого життя в Америці, залишився патріотом. Його доля є цікавою для нас ще й тим, що в ній переплетлися дороги найстарших українських еміґрантів. Отець Андрій-Агапій Гончаренко прибув до берегів землі Вашинґтона 1865 року.
«Земляки мої, родаки мої на чужині! Кохайтеся, братайтеся! Подивіться, в якому благу і добрі живуть другі люди – волохи, французи, німці. Чому би й нам в братерстві не жити!» – ці слова є особливо актуальними сьогодні й належать перу козака-священика Агапія Гончаренка. Він був першим серед еміґрантів – русинів і малоросів, галичан та лемків, – що назвав себе українцем.
До приїзду в Америку серед кола його приятелів були Тарас Шевченко, Микола Куліш, Михайло Драгоманов, російські революціонери Герцен і Бакунін, італійські патріоти Мацціні та Гарібальді. Високоoсвічений, обдарований Божим таланом володіти багатьма мовами, прекрасний знавець історії та культури Близького Сходу, отець Агапій розпочав свій перший день на новій землі служінням у грецькій православній церкві. Тут він відкрив школу, де навчав чужинців грецької мови. У 32 роки він розпочав свою місіонерську діяльність у Бостоні.
Народився Андрій Гончаренко 19 серпня 1832 року в селі Кривині на Київщині, у родині місцевого священика. У рідному селі отримав початкову освіту, а згодом батько відвіз сина до Києва, де той почав навчання в духовній семінарії. Закінчивши семінарію 1853-го, Андрій стає ченцем Київської Печерської лаври й відтоді носить ім’я Агапія. Приглянувшись до нового ченця, митрополит Філарет узяв його працювати секретарем у канцелярії. Ця праця дала йому нагоду придивитися до управління Православною церквою зсередини та стала підґрунтям для формування його настроїв, глибоко-національного світогляду. Агапій знайомиться з Кулішем і Драгомановим, близькими за духом стають для нього вірші Тараса Шевченка. Це була доба приязні велетів, кожен із яких віддавав себе вповні ідеї служінню Україні.
Самодержавна Росія не терпіла вільнодумства. Не подобалися настрої ченця митрополиту, отож, як кажуть, щоби подалі від гріха, 1857 року о. Агапія призначають священиком до посольської церкви в Афінах. Маючи вроджений хист до лінгвістики, Агапій Гончаренко блискуче вивчає грецьку мову й опановує мови східних народів.
ін підтримує зв’язки з групою російських еміґрантів, що перебували в Англії та Франції. У часописах російських вільнодумців «Колокол» і «Полярная Звезда», що виходили в Лондоні, почали з’являтися статті Гончаренка. Царська охранка стала уважно стежити за кореспонденцією панотця й, перехопивши одного з листів, передала послові Росії в Греції Олександрові Озєрову. Той, запросивши Гончаренка пообідати на пароплаві «Русалка», вручив йому наказ про арешт і негайне повернення до Російської імперії. Це сталося 16 лютого 1860 року. На щастя, друзі, дізнавшись про арешт, зуміли викрасти Агапія дорогою до Росії, і вже 4 березня Агапій Гончаренко їхав до Лондона як вільний козак.
Півторарічне перебування в Лондоні було наповнене цікавими знайомствами, подорожами, науковими розвідками. Агапій Гончаренко на короткий час відвідав Туреччину, побував на Афонській горі, де в одному з монастирів відшукав свого дядька Дмитра Богуна. Він їздив у Єрусалим, бував у Ліванських горах і дивом урятувався в Єгипті, де на нього влаштувала замах роcійська розвідка. А далі корабель із відважним козаком відчалив із грецького порту Смирни 18 жовтня 1864-го, і новий 1865 рік Гончаренко зустрів у Америці.
За протекцією грецького консула Димитрія Ботассі о. Агапій приступає до праці в грецькій церкві. Також Біблійне товариство в Нью-Йорку прийняло Гончаренка до редакційної колегії. Він редагував видання Біблії арабською мовою.
Думка мати власну друкарню не полишала його. 1865-го Росія продає Америці Аляску. Американський уряд робить зусилля, щоби слов’яни Аляски якнайшвидше ознайомилися з Конституцією нової держави та вільним устроєм її життя. Агапій Гончаренко був тим першим, хто закупив друкарню з кирилицею. 1 березня 1868 року в Сан-Франциско вийшло перше число англійсько-російського тижневика «Аляска Гералд» за редакцією А. Гончаренка.
Із липня 1868 року в російській частині часопису з’явився підзаголовок «Свобода», де містилися статті українською мовою. Через чотири роки Агапій Гончаренко продає часопис американцеві Генрі Джорджеві. Зароблені гроші він віддав на потреби друкарні Бенкрофт у Сан-Франциско, Конґресовій бібліотеці та Смітсонському інституту у Вашинґтоні. Разом із дружиною Альбіною Цітті, італійкою за походженням, яка в усьому підтримувала чоловіка, він оселився на хуторі за п’ять миль від містечка Гайвардса.
У Сан-Франциско жила група українських емігрантів, із якими о. Агапій часто зустрічався. Одну з таких зустрічей, що відбулася 1910-го, описує Текля Данис (мову оригіналу збережено, Календар Український Голос, 1948 р., Канада): «В паркані фіртка, а на ній видніється напис великими літерами червоною фарбою «Україна», в мене серце так і забилося: Україна в Каліфорнії!, — а хтось зауважив: «А на Україні Московщина». Входимо через фіртку і тут бачимо домик, а над самими дверима напис синьо-жовтими літерами «Свобода». Від зворушення мені в очах стали сльози.
Нас привітав пес Брисько, а потім вийшов із хати старець середнього росту з ціпком у руках, в козацькій шапці на голові. На його похилені плечі спадало сріблисте волосся, наче пелюстки відцвилого дерева. Його, глибоко в голову запалі очі, виявляли велику доброту. З-під сивої бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його зморщені уста. Тут мимоволі майнула думка: «Чому така неправда на світі? Чому найкращі сини України розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на своїй рідній — годуються зайди?»
Ми розмовляли на дворі під деревом. Альбіна (дружина) поставила чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив перед нами. Коли вже все було готове, він сказав, що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми глянули один на одного, встали і заспівали «Ще не вмерла Україна». Піднявся й старенький Гончаренко, зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв сиве волосся. Коли він стояв, спершися на ціпок, — по його обличчі покотилися великі перли-сльози, які він обтирав полою своєї сукмани. «Земляки мої, — промовив Гончаренко, — я був з вами один момент в Україні».
Після чаю повів нас показати своє господарство. Перед хатою росла велика сосна, яку він тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і сосна — це емігранти». Потім ми підійшли до потоку: «Тут моя святиня, — пояснив він, показуючи палицею на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері Божої і Хрест, — тут я вінчаю молодих, хрещу діточок і хвалю Всевишнього».
Ось таким він був – наш славний земляк о. Агапій Гончаренко. У його домі зупинялося багато міґрантів, лунала українська пісня. У снах він марив Україною. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, панотець тішив себе надією: «Тепер уже не вмру, поки не буде мій народ вільний. Може моє тіло – старе, однак дух – молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати по-свойому, та й в церкві будемо співати по-українськи. Московський прапор скинемо, а на його місце поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс, воскресне, на добро людям, вічну правду й волю».
Він відійшов у засвіти 7 травня 1916 року. Над його могилою – чиста блакить каліфорнійського неба, та вітри століть донесли сюди вістку, що Україна стала незалежною.
Марія Климчак
http://meest-online.com
